БС"Д
Войти
Чтобы войти, сначала зарегистрируйтесь.
Главная > Мигдаль > События > Одесса и еврейская цивилизация - 6 > Секуляризація культового майна юдейських общин у 1920-30-х роках в Одеській губернії
Одесса и еврейская цивилизация - 6

Чтобы ставить отрицательные оценки, нужно зарегистрироваться
0
Интересно, хорошо написано

События :: Одесса и еврейская цивилизация - 6
Секуляризація культового майна юдейських общин у 1920-30-х роках в Одеській губернії
Олена Вітринська (м. Полтава), старший преподаватель кафедра истории Полтавского национального технического университета им. Ю. Кондратюка

Секуляризацію майна релігійних общин більшовики проводили починаючи з третього приходу до влади на Україні і до середини 1930-х рр.

Це було зумовлено тим, що В. Ленін і його послідовники вважали, що, коли трудящі знищать матеріальне підґрунтя (майно і засоби до існування) церкви, тоді релігія відімре сама по собі1.

Згідно декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” виданий 18 січня 1919 р. все майно існуючих на Україні церковних і релігійних общин оголошувалось народним надбанням. Будівлі і предмети, призначені виключно для богослужбових цілей, передавались згідно спеціальних постанов місцевої або центральної державної влади, у безоплатне користування релігійних громад. Культові споруди, що будувались переважно за кошти общини тепер оголошувались державними. Релігійні громади, щоб продовжувати користуватися приміщеннями повинні були підписати відповідний договір оренди. При цьому ставився ряд умов. Кількість віруючих в общині повинна була бути не меншою п’ятдесяти, вони брали на себе зобов’язання по ремонту і збереженню в цілісності будівлі, сплачували різноманітні податки і збори та ін. Принизливим був сам факт взяття в оренду того, що традиційно належало громаді. Регулярний контроль та перереєстрації договорів звичайно не подобались віруючим.

Радянські керівники вирішили, що після оголошення націоналізованими релігійних споруд і всього майна, що там знаходилось, і здачі його в оренду релігійним общинам, необхідно скласти інвентарні описи для контролю за «народною власністю». У першу чергу реєстру підлягали цінності, а потім і все, що знаходилось у синагогах і молитовних будинках незалежно від того, використовувалися ці речі для потреб релігійного культу чи ні2. Вилучення цінностей у синагогах і молитовних домах проводилось на основі інвентарних описів складених у 1921-1922 рр.3

Приводом до першого широкомасштабного вилучення культового майна юдейських громад став голод, який восени 1921 р. – першій половині 1922 р. охопив губернії України та Поволжя. 19 березня 1922 р. В. Ленін звернувся із листом до членів Політбюро ЦК РКП(б), в якому він наголошував, що цей момент є не лише винятково сприятливий, але, взагалі, єдиний, коли є 99 із 100 шансів на повний успіх розбити ідеологічного противника і зберегти за собою необхідні позиції на багато десятиліть4. Цей лист свідчить про те, що більшовицьке керівництво просто вирішило скористатись надзвичайною ситуацією з продовольчим забезпеченням населення для переможного завершення «війни з релігією».

Державна кампанії по вилученню культових цінностей в 1921-1922 рр. проходила під приводом збору коштів для допомоги голодуючим Поволжя. Конфіскацією займались спеціальні комісії по вилученню релігійних цінностей при Губернських комітетах допомоги голодуючим у складі відповідальних представників Губернського виконкому, Губернського комітету допомоги голодуючим і Губернського фінансового відділу під головуванням одного з членів ВУЦВК’а5. Під керівництвом цих органів знаходились спецпідрозділи – «трійки», котрі безпосередньо проводили конфіскацію. Вони складались із спеціально відібраних радянською владою за національною і партійною ознаками євреїв-членів Компартії.6 У синагогах реквізовували найбільш цінні, котрі представляли великий художній і етнографічний інтерес, ритуальні предмети: позолочені та срібні менори, корони тор, ханукії і т. ін.

Віруючі євреї чинили опір секуляризації культового майна. Вони писали скарги і заяви до Наркоматів Внутрішніх Справ та Юстиції із наріканнями на дії місцевих органів влади і проханнями повернути відібране7. Намагались відстояти хоча б предмети зроблені не із цінних металів, котрі не становили великої матеріальної цінності. Зазвичай їхні спроби були марними. Представники керівних органів були проти повернення відібраного майна. У 1929 р. Наркомат Освіти у відповідь на звернення однієї з юдейських общин надіслав лист до Наркомату Внутрішніх Справ і до Першотравневого Окружного Музею із проханням не віддавати свитки Тор для культових потреб8. Іноді під час протистояння доходило до кровопролиття. У 1922 р. Рижська газета “Дас Фолк” писала про криваві події в Одесі, викликані вилученням цінностей із синагог. Органи радянської влади, звичайно, все це заперечували, називаючи подібні публікації “суцільною видумкою, в основі котрої не лежить навіть і тінь якогось реального факту” і констатували, що вилучення цінностей із синагог і молитовних будинків у м. Одесі в 1922 р. пройшло гладко і ніякого опору не викликало9.

На цьому ж наполягали й перші радянські дослідники відносин держави та релігійних організацій. Зокрема, Б.Кандідов у журналі “Безбожник” у 1932 р. підсумовував, що в наслідок роботи по вилученню цінностей навесні і влітку 1922 р. радянській владі вдалось придбати необхідну кількість хлібних продуктів для врятування голодуючих і посівної кампанії10.

Другий етап конфіскацій культових цінностей проходив наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. Офіційним виправдовуванням стала теза про намагання зберегти пам’ятки єврейської історії і культури.

Щоб зменшити опір релігійних громад вилученню культових цінностей Наркомат Освіти у грудні 1928 р. пропонував замість відібраних стародавніх речей, що становили історично-мистецьку цінність, давати общинам їхні малоцінні еквіваленти, конфісковані у закритих культових будівлях11.

Про грабіжницький підтекст політики радянської влади, щодо віруючих та їх релігійних об’єднань говорити в той час було просто заборонено.

Замовчувався він і стосовно кампанії перереєстрація релігійних общин, яка проходила на початку 1920-х років. У відповідності до нормативних документів радянської влади кожна релігійна громада, що налічувала більше 50-ти членів повинна була заключити договір оренда із місцевою владою на свою, власноруч збудовану, синагогу або молитовний будинок. Тобто сам факт перереєстрації засвідчував визнання релігійною громадою втрати своїх прав на культові споруди. Не випадково кампанія зустрічала супротив з боку віруючих. У 1922-1923 рр. юдейські громади Голованевського району Первомайського округу не підкорились вимогам Губернського відділу управління і не оформили договори оренди на свої молитовні будинки і синагоги. Лише після того як місцева влада відібрала у них культові будівлі євреї були змушені оформити всю необхідну документацію12.

Згідно з обіжником Наркомату внутрішніх справ УСРР від 27 серпня 1924 р. молитовні будинки повинні були зачинятись лише за відповідною постановою ВУЦВК через подання Наркомату внутрішніх справ13. Інструкція цього органу від 17 лютого 1925 р. у ст. 8 визначала випадки за яких варто було порушувати клопотання про закриття культових споруд. По-перше, коли група віруючих, що взяла в оренду молитовний будинок, чисельно зменшилася у наслідок виходу з неї членів або їх виїзду і не знайшлося віруючих, які б доповнили групу до необхідного мінімуму. По-друге, у випадку наявності у певній місцевості гострої потреби у приміщеннях для санітарно-медичних, культурно-просвітницьких і суспільних закладів (за наявності можливості і коштів для переобладнання молитовні). Потрібне було також клопотання більшості трудящих даного культу, викладене в резолюціях і постановах загальних зборів. Закривати церкви і синагоги можна було лише коли віруючі, які їх відвідували, могли задовольняти свої релігійні потреби в інших будівлях того ж культу. По-третє, коли релігійна община не зробила ремонт у встановлений адміністративним відділом період і спеціальна комісія встановила наявність небезпеки для населення через незадовільний технічний стан споруди14. У квітні 1923 р. у відповідь на вимоги безпартійних робітників-євреїв передати під культурно-просвітницькі потреби головну Одеську синагогу відділ Наркомату Внутрішніх Справ по відділенню церкви від держави роз’яснював, що Губернський виконавчий комітет має право закривати культові будівлі лише згідно “висновків Губнаросвіти, і точно за інструкціями Наркоматів Юстиції, Внутрішніх Справ і Освіти про застосування законодавства про відділення церкви від держави і школи від церкви.”15

Закриття молитовень улаштовували відповідно до вищеперелічених вимог. Культові споруди зазвичай відбирали згідно з наступним сценарієм. Організовувались збори єврейських робітників або кустарів, на які приїздив якийсь представник органів влади. Він зачитував промову про реакційну суть релігії, її деструктивну роль у формуванні нового справедливого суспільства, говорив, що вона відмирає. Потім зазначав на скільки важливим і потрібним є функціонування культосвітніх закладів. У кінці доповіді оратор пропонував закрити певну синагогу і передати її приміщення під єврейську хату-читальню, школу або клуб. Збори ухвалювали направити подібне клопотання до міської чи районної влади. Лист із цією вимогою підписували присутні робітники і кустарі. Так у 1929 р. Миколаєві на судно-будівельному заводі імені Марті підчас обіду робітникам усіх цехів прочитали доповідь про передачу хоральної синагоги під клуб, після якої було проведено обговорення цієї справи. Потім організували загальноміську єврейську конференцію, де робітники висловились за передачу будівлі синагоги для культосвітньої роботи рідною мовою16. Журнал „Безвірник” повідомляв, що перед тим, як закрили синагоги в Жмеринці, Херсоні та інших містах і містечках України, була проведена значна політична і антирелігійна робота, що охопила численні маси трудящих17. Газета „Войовничій Безвірник” наголошувала, що у результаті проведеної антирелігійної роботи трудящі м. Первомайськ висловились за закриття великої синагоги і передачі її приміщення для школи в 1931 р.18.

Місцева влада, отримавши клопотання про закриття синагоги чи молитовного будинку, підтримувала його і надсилала до адміністративного відділу окружного виконавчого комітету. Далі справа передавалась до Наркомату внутрішніх справ. Цей орган збирав усі необхідні документи для закриття відповідно до вимог вищезгаданої Інструкції Наркомату Внутрішніх Справ від 17 лютого 1925 р. Наприклад, вимагали від місцевих органів влади інформацію про кількість віруючих євреїв, та число молитовень міста чи села, де відбирали синагогу. Це могли бути акти огляду усіх молитовних будинків, для з’ясування можливості відправлення культу віруючими та ін. Наркомат внутрішніх справ також розглядав заяви, прохання і скарги віруючих. При необхідності робив перевірки. Далі цей орган робив висновок у справі та вносив подання до ВУЦВК, який приймав остаточне рішення. Майже завжди воно стосувалось закриття синагог і молитовних будинків.

За схожим сценарієм проводилось відбирання культових споруд і до ухвалення Інструкції Наркомату Внутрішніх Справ від 17 лютого 1925 р. На початку 1920-х рр. місцева влада м. Бірзуля Балтійського округу зачинила кам’яну синагогу через те, що община відмовилась узяти її в оренду. 29 березня 1923 р. Бірзульський Райвиконком на основі відношення секретаріату професійних союзів робітників ухвалив передати будівлю для влаштування робітничого клубу19. Прохання підтримати цю ініціативу було направлено до виконкому Балтського округу, який її підтримав і звернувся із ходотайством до Наркомату Внутрішніх Справ20. Віруючі євреї, в свою чергу, звернулись до Президії ВУЦВК21, Наркомату Юстиції22 та інших органів влади23 із скаргами. Вони просили повернути синагогу, наголошуючи, що в містечку були три молитовні будинки, які знаходилися в приватних квартирах і вміщали до 500 осіб. Це не задовольняло потреби віруючих, тому на початку 1914 р. [В.О.: в іншій скарзі написали, що у 1913 р.24 за рахунок щотижневих відрахувань вони почали будувати кам’яну синагогу. Під час війни община прикладала героїчні зусилля для завершення будівництва. Стелю вдалось зробити лише із старих дощок. Далі говорилось, що внаслідок закриття синагоги віруючі євреї “морально розгромлені”, ця подія торкнулась самого святого в їхній душі. Наприкінці додавали, що свитки Тори і все синагогальне майно було конфісковане і не повернуте общині не зважаючи на неодноразові вимоги. Під скаргою стояло близько 560 підписів25.

Балтський окружний відділ управління провів розслідування у цій справі. Бірзульський райвиконком повідомив, що віруючих євреїв у містечку всього 500 осіб, і вони вільно можуть розміститись у трьох синагогах, що залишались у їхньому розпорядженні. До того ж окружний виконком дозволив віруючім на час осінніх свят молитись у приватних будинках. Всі синагоги Бірзуля пустують, а закрита синагога обслуговувала лише багатіїв, ремісникам і кустарям доступу до неї не було. У містечку ж не було жодного клубу і театру, що гальмувало розвиток культури. Тут же наголошувалось, що підписи на скарзі юдеїв фіктивні, “видно, що віруючій підписався за себе і свою сім’ю, а то і за всіх родичів”26. На думку автора статті, останнє твердження схоже на правду, але підписи робітників і кустарів за закриття синагоги також могли бути фіктивними.

На основі цих відомостей і інформації про те, що будівлю синагоги вже переобладнали під клуб (витративши чималі кошти) було складено висновок по справі. У ньому зазначалось, що в будівлі синагоги необхідно залишити клуб, а культове майно передати до будь-якої іншої функціонуючої синагоги27. ВУЦВК 13 жовтня 1928 р. на засіданні Малої Президії ухвалив рішення відхилити прохання віруючих28.

До речі, цей випадок ілюструє той факт, що під час закриття культових споруд майно часто передавали іншим, функціонуючім синагогам і молитовним домам.

У Херсоні на початку 1920-х рр. було шість синагог. Перші п’ять закрили більш-менш тихо. Проти закриття останньої, шостої синагоги рішуче виступило віруюче населення міста. Воно звернулось до вищих органів влади із скаргою на дії євсекції, котра хотіла перетворити молитовний будинок на робітничій клуб. Для конфіскації будівлі необхідна була ініціатива робітників. Для обговорення резолюції євсекції вдалось зібрати триста ремісників, але проголосували за її прийняття лише вісімдесят29.

В Одесі, в день свята “Йом-Кіпур”, у час посту і молитов, комсомольці увірвались до Бродської синагоги, розігнали тих, хто молився, і демонстративно почали їсти хліб. В іншій одеській синагозі на Міщанській вулиці віряни дали відсіч нападникам, почалася бійка, в яку втрутилась міліція. Арештували, звичайно, віруючих30.

Дослідниця матеріалів київських архівів В. Хітерер у своїй статті згадує про випадок, коли на початку 1920-х у Одесі убили рабина під час закриття однієї із синагог31.

У 1925 р. Бродську синагогу закрили і в її будівлі влаштували клуб імені Рози Люксембург. На білих камінних скрижалях залишились написані золотими літерами Десять заповідей. Російські робітники не насмілювались їх зруйнувати. Мабуть, боялись, що єврейський Бог покарає їх за плюндрування його святині. Жінка із євсекції взяла молот і першою вдарила по мармуру. Після того як плита тріснула вона заявила: “Ось бачите, нічого не сталось! Грім на прогримів! Можете продовжувати...”32.

Процес закриття культових споруд супроводжувався відповідними публікаціями у пресі. У 1929 р. журнал “Безвірник” повідомляв, що у Вознесенську на Миколаївщині 500 трудящих євреїв вимагали закрити одну із шести синагог і передати її для спілкового клубу, робітники цукроварні імені Благоєва в Одесі розпочали кампанію за відібрання синагоги по вулиці Лісній для спортзалу33, трудящі євреї колонії “Ефінгор” на Миколаївщині виступили за закриття центральної синагоги та ін.34

З меншою активністю радянська влада проводила секуляризацію культового майна в середині 1920-х рр. У цей період було дозволено орендувати культові будівлі невеликим громадам які складались мінімум не із не 50, а лише із 20 осіб віруючих. Це стосувалося мешканців віддалених населених пунктів, яким для виконання релігійних потреб далеко було добиратися до сусідніх міст і селищ. Іноді робили виключення для зовсім невеликої групи людей. Миколаївський окружний адміністративний відділ 27 серпня 1927 р. звертався до Наркомату внутрішніх справ із пропозицією закрити юдейський молитовний будинок в с. Балацькому Миколаївського району через те, що в селі проживає всього три родини із чотирнадцяти дорослих осіб. Зрозуміло, що скласти п’ятдесятку вони не могли35. 20 жовтня 1927 р. була відповідь: “...взявши до уваги, що цей будинок в с. Балацькому єдиний і, що закриття його спричиниться до позбавлення місцевого віруючого населення можливості задовольняти свої релігійні потреби, Наркомат внутрішніх справ вважає за неможливе і не своєчасне закриття зазначеної синагоги. ЇЇ треба передати в користування віруючих євреїв, зареєструвавши єврейську релігійну громаду, що складається з кількості меншої ніж 50 осіб, як виняток з загального правила.”36

Інколи радянське керівництво навіть дозволяло будувати нові культові споруди. Але лише після ретельних перевірок. Наприклад, об’єднанню віруючих євреїв у 1929 р. у м. Балта не дали дозвіл на спорудження мікви за власні кошти, через те, що громада була не зареєстрована відповідно встановленого порядку37.

Конфісковані будівлі найчастіше пристосовувались для культосвітніх установ представників єврейської національності. Це були школи, клуби, хати-читальні, бібліотеки та ін.38. Синагоги Першотравневого округу в с. Хащоватому і м. Кривому Озері. перетворили на школи39, будівлю Миколаївської синагоги у м. Херсон обладнали під палац єврейської культури40, хоральну синагогу в м. Зінов’ївську – під клуб41. На початку 1930-х із згортанням процесу коренізації дані заклади почали втрачати національне забарвлення. У 1940-х рр. більшість конфіскованих об’єктів не мала ніякого відношення до задоволення культурних потреб єврейського населення.

Найбільш активно процес закриття синагог і молитовних будинків відбувався наприкінці 1920-х – в середині 1930-х років. Звершилась секуляризація культового майна юдейських общин під час антирелігійної п’ятирічки початку 1930-х рр. У цей час влада вже не церемонилась із віруючими. Предмети культу, синагоги і молитовні будинки забирали без докладних пояснень. На скарги майже не звертали уваги.

Секуляризація культового майна була одним із заходів радянського тоталітарного режиму спрямованим на знищення релігії і утвердження влади більшовиків. Вони неодноразово заявляли про своє прагнення зруйнувати старий світ, а потім побудувати новий. Руйнація багатьох надбань попередніх століть їм безперечно вдалась. Так, у наслідок вилучення релігійних цінностей більшовиками в 1920-30-х роках євреї України втратили значну кількість речей, що мали історико-художнє та культове значення.

Підсумовуючи вищесказане варто зазначити, що від закриття синагог і молитовних будинків та відібрання їх будівель радянська влада мала подвійну вигоду. По-перше, позбавлення віруючих культових споруд – це значний крок у боротьбі проти релігії. По-друге, завдяки цим діям більшовики отримали приміщення для різноманітних радянських організацій та установ, не витрачаючи грошей, часу і сил для їх побудови.

Процес відібрання синагог і молитовних будинків на Одещині і у інших частинах радянської України був дуже схожий. Це є доказом того, що він проходив за ініціативою органів влади, а не населення. Думки і інтереси віруючих євреїв не враховувались, і вже у другій половині 1930-х рр. вони були позбавлені можливості легально здійснювати релігійні обряди через секуляризацію культового майна.


1Киридон А. М. Час випробувань: Держава, церква і суспільство в радянській Україні 1917- 1930-х років. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2005. – С. 24.
2Центральний державний архів вищих органів влади і управління (далі – ЦДАВО) України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 1216. – Арк. 121.
3Там само. – Арк. 140; 144; 160; 348; 379.
4Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. 1917-1941 рр. Ч. 1. 1917 р. – середина 20-х років. – Київ, 1995. – С. 130-131
5ЦДАВО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 1216. – Арк. 348
6Хитерер В. Конфискация документальных материалов и еврейской собственности в Украине в 1919-1930 гг. / Матеріали iх міжнародної наукової конференції 28-30 серпня 2001 р. «Доля єврейської духовної та матеріальної спадщини в ХХ столітті» / www.judaica.kiev.ua/Conference/Conf2.htm.
7ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 2190. – Арк. 131
8Там само. – Оп. 3. – Спр. 1069. – Арк. 14
9Там само. – Оп. 1. – Спр. 1825. – Арк. 58
10Кандидов Б. Религиозная контрреволюция в борьбе с изъятием ценностей / Безбожник. – Москва, 1932. – № 4. – С. 8
11ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 3. – Спр. 1069. – Арк. 12
12Там само. – Оп. 1. – Спр. 2190. – Арк. 86, 88
13Там само. – Оп. 3. – Спр. 269. – Арк.21
14Там само. – Арк. 214
15Там само. – Оп. 1. – Спр. 2190. – Арк. 23
16Кальмович М. Миколаївське єврейство, культосвітня робота і синагога / Безвірник. – Харків, 1929. – № 1. – С. 42
17Робітництво штурмує синагоги / Безвірник. – Харків, 1929. – № 6. – С. 46-47
18Синагогу під школу / Войовничій Безвірник. – 31 березня 1931. – № 16. – С. 2.
19ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 2190. – Арк. 141
20Там само. – Арк. 131-134
21Там само. – Арк. 161-171
22Там само. – Арк. 150-154
23Там само. – Арк. 131
24Там само. – Арк. 150
25Там само. – Арк. 131
26Там само. – Арк. 137-138
27Там само. – Арк. 128
28Там само. – Арк. 127
29Резник С. Вместе или врозь? Судьба евреев в России. Заметки на полях дилогии А. И. Солженицина. Кн. 2. Между двух жерновов. – М.: Захаров, 2005. – С.465
30Свет Г. Еврейская религия в Советской России / Книга о русском еврействе: 1917-1967 / Под ред. Я. Г. Фрумкина, Г.Я. Аронсона, А. А. Гольденвейзера. – Иерусалим: «Гешарим»; М.: РПО «Мосты культуры»; Минск: ООО «МЕТ», 2002. – С.219
31Хитерер В. Конфискация документальных материалов и еврейской собственности в Украине в 1919-1930 гг
32Кандель Ф. Книга времен и событий. Т.3. История евреев Советского Союза (1917–1939). – М.: Мосты культуры, 2002. – С.191
33На релігійному фронті. Трудящим не треба молбудів / Безвірник. – Харків, 1929. – № 4. – С. 48
34Молитовні будинки трудящим непотрібні / Безвірник. – Харків, 1929. – № 22. – С. 38
35ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 2270. – Арк. 64
36Там само. – Арк. 59
37Там само. – Оп. 3. – Спр. 1643. – Арк. 17, 18
38Там само. – Оп. 2. – Спр. 1033. – Арк. 35
39Де населення закриває церкви та синагоги / Безвірник. – Харків, 1928. – № 8/9. – С 81-84
40Палац культури / Безвірник. – Харків, 1929. – № 1. – С. 50
41Вогнища релігійного дурману на культосвітні установи / Войовничій Безвірник. – 26 червня 1931. – № 33. – С. 1

Добавление комментария
Поля, отмеченные * , заполнять обязательно
Подписать сообщение как


      Зарегистрироваться  Забыли пароль?
* Текст
 Показать подсказку по форматированию текста
  
Главная > Мигдаль > События > Одесса и еврейская цивилизация - 6 > Секуляризація культового майна юдейських общин у 1920-30-х роках в Одеській губернії
  Замечания/предложения
по работе сайта


2024-03-29 05:56:30
// Powered by Migdal website kernel
Вебмастер живет по адресу webmaster@migdal.org.ua

Сайт создан и поддерживается Клубом Еврейского Студента
Международного Еврейского Общинного Центра «Мигдаль» .

Адрес: г. Одесса, ул. Малая Арнаутская, 46-а.
Тел.: (+38 048) 770-18-69, (+38 048) 770-18-61.

Председатель правления центра «Мигдаль»Кира Верховская .


Всемирный клуб одесситов Jerusalem Anthologia Dr. NONA